Наталія Кушнєрова // Natalia Kuschnerova

Амбівалентність почуттів // Ambivalenz der Gefühle

НАТАЛІЯ КУШНЄРОВА

АМБІВАЛЕНТНІСТЬ ПОЧУТТІВ

Годинник на вежі сусіднього будинку вибив одинадцяту ночі. Пішла четверта година його чергування.

– Почекаю трохи і, як нічого не трапиться, можна спокійно спати аж до ранку,- сам до себе сказав Митрофан Фотієевич.

Хоча який там сон на старості – десь нявкне кіт чи скрипне дошка, і вже крутишся ніч, хоч очі позашивай. Він закутав ноги старою куфайкою – на горищі дошкуляли протяги – і заходився умощуватись на дивані, терпляче вибираючи поло­ження, при якому його суглоби і пружини дивана найменше до­шкуляли одні одному. Ну й роботка! А племінник же обіцяв теп­ле містечко. Митрофан  Фотієвич закашляв, і в боці одразу за­кололо. Ось вам і тепле містечко – маєш хронічного бронхіта.

Він подивився на екран дисплея. Хоч би вже сьогодні помов­чав, клятий, подумав він, і дисплей одразу мстиво ожив. По його екрану вужакою поповзло: „Увага! Несправність ліфта но­мер 3!”. Одночасно почувся противний писк – це на випадок, як він засне „при виконанні”. „Увага! Несправність ліфту номер З!”-літери уперто тяглися екраном.

– Та вже бачу, бачу,- прокректав старий, сповзаючи з дивана.

Дисплеї не вгавав. Тоді Митрофан Фотієввич згадав, що за інструкцією належить „натиснути червону кнопку і ввести напис з клавіатури”.

Він почав вистукувати неслухняним вказівним пальцем: „Інформацію прийнято”, але зробив у тій клятущій „інформації” аж дві помилки, і дисплей заходився нервово подзвонювати.

За хвилину потому включалась сирена, від якої усі миші втікали з їхнього горища і не менше тижня відсиджувались на сусідньому. Через те у Митрофана Фотієвича завжди бували не­приємності з Арнольдом Аристарховичем.

– Іч, який грамотний!- обурився Митрофан Фотієвич і набрав відповідь без помилок.

Дисплей заспокоївся, і зловісне око екрану погасло.

– Бач, захарастили усе горище імпортним причандаллям. Діагностика, кажуть. Якби ж та діагностика ще ліфти ремонту­вала. А вони ж такі старі, що давно треба було б списати. Так на ліфти фондів немає, ліміти вичерпано,- Митрофан Фотієвич звично бурчав, але в його голосі вчувались задоволені нотки.

Чула б його стара, які слова учені знає.

Він натягнув спецівку з великою червоною бляшкою на грудях. Потім, про всяк випадок, приладнав крильця (він сам змайстрував їх з дроту і обтягнув потім наміткою) і попрямував до потрібного люка, поклавши за пазуху кілька бутербродів з сиром.

***

Семен Іванович затримався на роботі і дуже хвилювався, що не встигне до повернення дружини з театру. Він глянув на свого годинника, але той, як завжди, зупинився на восьмій, уперто відмовляючись слугувати у нічні години. Семен Іванович зайшов до ліфта, натиснув кнопку третього поверху, хоча й обіцяв собі щоранку, що підніматиметься пішки. Воно й для здоров’я корисно і не надто високо, а, головне, що ніякого ризику – чомусь сучасна техніка відмовлялась слугувати Семену Івановичу, бунтуючи найнедоречнішим робом.

Ліфт натужно поминув другий поверх, тоді щось заскреготало у його механічних нутрощах, і він зупинився. Семен Іванович, не втрачаючи самовладання, ретельно перечитав інструкцію і натис кнопку найближчого поверху. Ліфт не зрушив з місця. Тоді він натис по черзі усі кнопки. Ліфт стояв. Тепер уже не встигнути до приходу дружини, подумав він і почув, як годинник на сусідньому будин­ку вибив одинадцяту.

Семен Іванович натис аварійну кнопку, не покла­даючи на це великої надії, бо за своє довге життя жодного ра­зу не стрічався з ліфтерами і навіть почав вважати їх створін­нями коли не потойбічними, то, в усякому разі, ірраціональ­ними.

Пройшло хвилин п’ятнадцять, і звичайно ж, ніхто не з’явився. Семен Іванович почав подумувати, як би зручні­ше влаштуватись у своєму тимчасовому житлі, бо любив в усьому певний комфорт. Але тут почулось якесь шкряботіння над головою. Зверху щось повзало і вовтузилось. Миша, з відразою подумав Семен Іванович. Хоча у книгосховищі, де він працював, вони були не в дивовижу, звикнути до цих істот він не міг. Зашкребло сильніше, і кришка люка почала помалу відсовуватись убік. Пацюк, подумав Семен Іванович приречено, і одразу зга­дав усі історії, чуті про цих хитрих і кровожерливих ство­рінь. Особливо жахливою була розповідь Марії Дементіївни. Семен Іванович наготував до бою важку палицю, якою відлякував на роботі найбільш нахабних мишей. Люк відсунувся іще на кілька сантиметрів. Семен Іванович побачив лютий блиск очиць.

– Черговий ліфтовик,- почувся згори простужений голос.

Семен Іванович обм’як.

– Пробачте, нерви,- він заходився допомагати відсовувать люк. – Доброго вам вечора.

– Вірніше, доброї ночі,- поправив його ліфтовик засовуючи голову усередину. – Ніч уже. Допоможіть мені спуститься.

Семен Іванович простягнув йому обидві руки і приготу­вався прийняти на свої слабосилі плечі огрядну, коли судить з обличчя, постать рятівника. Але ліфтер виявився легким мов пір’їнка. Семен Іванович опустив його на підлогу і побачив, що за зростом він був не більший за першокласника. Перед ним стояв дідок з круглим і набряклим лицем і маскарад­ними крильцями на спині.

– Обережніше, не пошкодьте їх,- попросив той, важко відсапуючись.- Оце то роботка – лазить, наче мавпа, по канату. Я спустився з горища усього за сім хвилин,- додав він.

Семен Іванович подивовано мовчав.

– На що скаржитесь?- спитав дідок голосом дільничого те­рапевта.

– Як вам сказати,..- знітився Семен Іванович.- Загалом я здоровий.

– Що з ліфтом?

– А, ліфт… Ліфт зупинився. Я уже всі кнопки натиску­вав.

– Даремно.

– Що даремно?

– Натискували даремно,- розлютився дідок,- Ясно ж ска­зано – кнопку найближчого поверху,- він тицьнув брудним паль­цем в інструкцію.- Ото тицяють без понятія на кнопки, а тоді ліфти зупиняються.

Семену Івановичу забракло мови. Він, звичайно, міг сказати на своє виправдання, що ліфт зупинився не від натиску­вання на кнопки, а навпаки. Та річ у тому, що більше аніж мишей, чи навіть пацюків, він боявся людей, уповноважених тією маленькою, але невідворотною владою над його повсякденними потребами – продавців, сантехніків, вантажників,

прийомників склотари. Останні лякали його найбільше. І коли наставав  критичний момент, що склотари у домі ставало забагато, а грошей, навпаки, замало, він збирав у великі сум­ки той делікатний крихкий крам і благально дивився на дружи­ну. Інколи, як вона бувала у доброму гуморі, то супроводжувала його до цієї жахливої установи. Він тремтячими руками виставляв їх спільний капітал на прилавок, а тоді тихенько зни­кав, полишаючи розрахунки на свою дружну-поетесу, натуру ро­мантичну у хвилини натхнення, але украй прагматичну, коли мова йшла про добробут сім’ї.

От і зараз йому стало лячно, що цей головатий дідок розсердиться на нього і покине напризво­ляще, а він може навіть помре у цій страшній пастці. В усяко­му разі, не встигне приготувати дружині вечерю.

– Тицяють, тицяють,- буркотів дідок, але голос його став лагіднішим.

Він обережно зняв свої саморобні крильця, такі недореч­ні на старій куфайці. Тоді зняв і куфайку і кинув її у куток.

– Сідайте,-  припросив гостинно.

– Дякую, я постою.

– То ви так і будете стояти до ранку?

– Себто як до ранку? Як до ранку?- перелякався Семен

Іванович.- Ви ж ліфтер. Полагодьте.

– Який я у дідька ліфтер. Сказано ж вам – черговий ліфтовик,- старий постукав пучкою по червоній бляшанці на грудях.- Ліф-то-вик.

– Пробачте, а яка різниця?

– Ліфтер працює з восьмої ранку до восьмої вечора. Якщо поламка несерйозна, він може сам відремонтувати ліфта. А я лише чергую ночами і приймаю по дисплею несправності. Тоді передаю їх по інстанції. Ранком,- повчально роз’яснював дідок.

– То якого ж біса ви залізли до ліфта?- обурився Семон Іванович.- Сиділи б коло свого дисплея і милувались моїми тортурами.

– Дисплей дає лише повідомлення про несправність,- ді­док образився, і його синя, наче слива, нижня губа затремті­ла.- Дисплей, сказано у інструкції,- це останнє слово техніки ї могутній засібд діагностики.

– О, господи, та яка ж потрібна діагностика, коли і так, як день, видно, що ліфт несправний.

Ліфтер насупився і засопів. Він і сам не зовсім розумів, який сенс у такій діагностиці, але ставився до техніки з повагою і не міг подарувати цьому хирлявому – учителю чи бухгалтеру? – неповаги до ввіреного йому облад­нання.

– Розумні люди ставили,- мовив він похмуро.

Тоді витяг з-за пазухи згорток і поклав його на куфайку.

– Ну, я, той, поліз до своєї кабінети. Він узяв крильця і попрохав підсадить його до люку.

– Куфайку я вам залишу. І бутерброди. З сиром.

Семен Іванович почувався негідником. Отак, ні сіло ні впало накричати на немолоду вже людину, яка спускалась з сьо­мого поверху по тросу, ризикуючи скрутить собі в’язи, яка принесла тобі бутерброди, віддала свою куфайку і, врешті, просто хотіла підтримать у скрутну хвилину. Він заходився перепрошувати дідка, почав пояснювати, що дуже поспішає аби приготувати дружині вечерю.

– У неї дієта, а сама вона така безпорадна… Я завж­ди готую їй яйця „в мішечок”.

– Куди ви їй готуєте яйця? – від здивування на чоло старого набігли зморшки.

– Ну, це – яйце, зварене так, що жовток зовні твердий, а усередині рідкий.

– Сама вона не ладна і яйце зварити? – не повірив дідок.- Що ж це за жінка?

– Даремно ви так. Вона у мене рідкісна. Пише вірші.

Дідок нічого не відповів, бо не любив віршів і жінок, які незугарні приготувати вечерю.

– Добре, посиджу з вами трохи.

Він розгорнув сумнівної свіжості серветку і видобув бу­терброди з товсто накраяним хлібом. Сир був теж несвіжим. Старий перехопив насторожений погляд і пояснив.

– Та ви не хвилюйтесь. Хліб я сам купував повазчора. А сир мені видали усього місяць тому. Для мишоловок. А я так думаю, що нехай ті тварюки вдавляться, як їм такі продукти переводить,- він хитро підморгнув Семені Івановичу.- Я ставлю їм у капкани скоринку.

– Шкурочку від сала краще,- тоном фахівця мовиви Семен Іванович.

– Краще,- погодився дідок,- але шкірочку я й сам люблю.

Вони неквапно гомоніли й жували бутерброди. Семен Івано­вич відзначив, що від довгого зберігання на горищі сир лише виграв. Недаремно ж французи їдять його тільки пліснявим.

– Не може бути! – здивувався дідок.- Ото дурні.

А коли дізнався, що ті гурмани найвище за все ставлять жаб’ячі лапки, то мало не вдавився.

– Певно, голодують, сіромахи,- сказав співчутливо,- А у нас же того добра на болоті було!…- тоді його дум­ки завернули в інший бік, бо він посмутнів. – І як там ведеть­ся моїй дружині?

– Вона у відрядженні? – поцікавився Семен Іванович.

– Та ні, чкурнула з одним зальотником,- махнув дідок рукою.- Чим він її причарував? Хоч і закордонне, а таке ху­де, аж світиться. Ельф, одним словом. Теж вірші писав, як ваша дружина,- старий хотів був розсердиться, а тоді передумав і захихотів.- Ото не­хай тепер та хвойда жабами харчується.

Семен Іванович делікатно мовчав. А дідок уперто роз’ят­рював старі рани.

– А як ми могли б жити! Я ж лісовиком працював,

– Лісником,- поправив Семен Іванович.

– Це ж вам не лішак або водяник,- правив своєї дідок, не слухаюча.- І сусіди були люди поважні, – він почав загина­ти пучки, пригадуючи,- відьма, наприклад, дуже гарна, осві­чена жінка, тоді той, як його…

Господи, та він же божевільний, кинуло в жар Семена Івановича.

-…а вона мені – він танцює у місячному сяйві, і ду­ша у нього тонка,- очі старого горіли недобрий блиском,- А я й сам, якщо хочете знати, літати навчився.

– Так, так,- промимрив Семен Іванович, аби трохи заспо­коїтись співрозмовника,- з такими крильцями, мабуть, можна і літати.

– Та ви що, з глузду з’їхали? – зареготав старий.- Це ж я для бабусі змайстрував.

Становище Семена Івановича ставало загрозливим – до ран­ку цього не витримать, подумав від і чемно запитав: Для відь­ми?

– Та ні, сусідка тут у вас не сьомому поверсі живе.Така забобонна. Вона якось застрягла поночі у ліфті. Ну, самі розумієте, жаль стареньну. Бутербродів їй наготував. Так вона мене в люк не пускала. Щезни, каже, Люципер. Від бутербродів відмахується. Не спокусиш, каже, святої душечки. То я змай­стрував крильця швиденько, спускаюсь знову і говорю до неї голосочком тоненьким – прийми, кажу, від янгола за життя праведне. І крильцями тріпочу. Узяла таки, ще й на табличку з правилами користування ліфтів перехрестилась. 3 того часу беру їх з собою про всяк випадок.

Семен Іванович кивав головою і не наважувався сказати й півслова.

– Ви не вірите мені?- підозріливе заглянув  очі божеільний дідок. – Старий, думаєте, щоб літати? Та я колись шу­лікою у небі ширяв. Ось, дивіться.

І раптом дідок піднявся до стелі, наче повітряна куль­ка, наповнена легким газом. Він уперся головою у стелю у дививися униз на Семена Івановича, радісно посміхаючись. Тоді каменем бухнувся на підлогу і витер з лоба крапельки поту.

– Правда ваша,- мовив відсапуючись, – старуватий для та­ких штук.

– То ви… То ви і справді з тих? З лішаків?

– З лісовиків,- образився старий.- Тільки не кажіть, коли ваша ласка, що я, той, левітував у вашій присутності. Бо наш домовикк догану вліпить. Знову ж таки, тринадцяту зарп­лату зріже. Не положено за інструкцією.

Семен Іванович втратив здатність дивуватись. Раптом він перейнявся дитячою вірою у бачене і давіть здогадався, що домовик – це той, хто перебирає уночі повноваження кербуду.

– Авжеш, інструкція – діло святе,- видобув через силу.

– А ви як думаєте,- радо погодився стари,- Тут один водяник, коли уночі трубу прорвало, наклав закляття. Мо­лоде, знаєте, зелене. А тоді кілька день з кранів  пиво текло. Нарікань і скарг – не обратись. Була, правда, і одна подяка, від колективу чоловіків. Та це його не порятувало. Зняли з роботи.

Семен Іванович пригадав, що, таки правда, з півроку тому кілька днів з кранів текла пінява жовтувата рідина, і дружи­на скаржилась, що вода геть іржава.

– Тоді, ще така історія трапилась. Один підпилий дворовик…

Семен Іванович так і не дізнався, що втнув той підпилий дворовик, бо будинком розляглась сирена.

– Пожежа!- аж утягнув голову Семен Іванович і з жахом почав пригадувати події

сьогоднішнього ранку – чи, бува, не полишив він включену праску, чи зняв з плити чайника і чи виключив з розетки електробритву.

– Господи!- дідок мало не плакав з досада.- Оце і справ­ді полишусь без тринадцятої зарплати! – він ухопився руками за миршаві кущики волосся, яке росло круг лисини бруднувато-сивим вінчиком, і почав рвати його.

То ось від чого лисіють, прийшло на думку Семену Івано­вичу, у якого, попри похилий вік, чуприна була як у парубка. Сирена на хвильку замовкла, а тоді, ніби набравши сили, взя­ла на півтори октави вище.

– І, мабуть, без роботи,- додав дідок уже зовсім спо­кійно, як людина, що їй більш нічого втрачати,- Підсадіть мене до люка.

– А я?-  мало не заплакав Семен Іванович.- Я ж згорю тут.

Дідок подивився на нього уважно, тоді зрозумів, у чім річ і засміявся

– Спокійно спіть аж до ранку. Це не пожежа. Просто ви­йшов з ладу іще один ліфт.

– То це він таж страшно виє?

– Ні, то дисплей,- старий видряпався на кришку ліфта, тоді задумливо глянув на Семена Івановича і спитав: – Як ви думаєте, за скільки я добудусь до горща?

Хвилин за десять, хотів сказати Семен Івановій, але не встиг, бо люк закрився і недоладний дідок щез. Семен Іванович умостився на куфайці, вирішив терпляче перечекати уставлені десять хвилин, але сирена, дійшовши зовсім таки нестерпної ноти, захлинулась.

Тиша була ще більш пронизливою, якоюсь кос­мічною. ЇЇ можна було різати на шматки, наче холодець, можна було спробувать на смак, можна було згрібать пригорщами і прикладать, наче сніг, до гарячих скронь. Тиша дзвеніла мільйонами цвіркунів, мінилась срібними крильцями бабок над стоколірним хвилями надвечірнього озера.

Семен Іванович з насолодою заплющив очі і, перш ніж поринути у вир сну, встиг подумать: Мабуть, ліфтовик ще раз по­рушив інструкцію і левітував.

***

З тієї ночі у Семена Івановича почалось нове життя. Кожного ранку він уставав о сьомій, готував сніданок, тоді брав портфель і виходив з дому. Повершувши за ріг будинку, він прямував до старого стадіону, оточеного кучугурами сміття і битої цегли. Тут, у гущавині здичавілого бузку, він діставав старі кеди, знімав брюки, під якими заздалегідь були натягну­ті спортивні штани. Тоді налаштовував крильця ліфтовика, ховав потрфель під купою зопрілого торішнього листя і… летів.

Ліфтовик помилявся, бо за допомогою його іграшкових крилець можна було літать. Ще й як! Усупереч усім законам аеродинаміки. Врешті, джмелі теж літають, і тез усупереч. Але Семен Івано­вич пішов далі за джмелів. Він умів ширяти. Цьому мистецтву він навчився у птахів. Треба було лише вдало вибрать потік повітря.

Одного разу він побачив здалеку ліфтовика, але не нава­жився озватись до нього. Той нісся у висхідному потоці, а поруч грайливо блискала очима гарненька дамочка на елегантній мітлі.

Стояла осінь. Літати було холоднувато, і Семен Іванович подумував, чи не податись у вир, на південь, де завжди теп­ло, де ельфи танцюють у місячному сяйві, де немає дружини з її складним характером і незрозумілими віршами.

Він навчить­ся харчуватись пилком і нектаром, він відкриє для себе світ без ранкової тісняви у тролейбусах, без нахабних мишей у книгосховищі, без яєць „у мішечок”.

Семен Іванович несміло прилаштувався у хвості качиного клину і раптом почув, як дзвенять небесні сфери. І крізь цей божественнії дзвін одна качка сквазала  іншій: „Не дивлячись на амбівалентність почуттів, я все-таки дуже ціную його”.